Люди без Батьківщини
Поради та настанови батькам про виховання та навчання дитини у сім’ї

Важкі сьогодні у нас часи, навіть страшні. Адже війна — це вже непевність, горе і біда, тому що в кожну мить може статися непоправне лихо. Ми вже почали втрачати лік часу, так довго вона у нас триває, кожного дня слухаємо нові повідомлення з поля бою, дивимося нові відео, читаємо різні наративи з усіх кінців нашої країни та й звідусіль. А вони дуже різні, кожен у них хоче донести свою правду, сказати своє слово... Десь вони сповнені болю, жалю, своєї правдивої позиції, а інші сповнені злої пропаганди, зверхності та злорадства... За день всього начитаєшся і наслухаєшся. Та в світі завжди існує одна правда, хоч брехень так багато, що і на віз не вміщається... Та правда завжди одна, колись сувора і гірка, колись радісна і солодка... А сьогодні правда здебільшого гірка і болюча. Адже ворог захватив деякі наші території і там вже господарює! Там він наводить свої порядки... Хоч ані до порядку, ані до дисципліни, ані до праці він не приучений, бо добрий господар спочатку наводить порядок у власному домі і на своєму подвір’ї. А московіт і у себе вдома не вміє нічого доброго зробити, бо він п’є, буянить, живе в розвалюхах, без комфорту... А коли побачить щось хороше, світле, то від заздрощів все знищує, щоб ні в кого не було добра, раз у московіта немає. І це замість того, щоб все найкраще перейняти і застосувати у себе... Ну, це такий народ, одним словом — орки. І прийшли вони сюди до нас, щоб знищити все хороше: будинки, міста, села, мости, заводи. Щось украсти і вивезти, а що не можуть вкрасти, то хоч знищити. Від цього одержують море задоволення — кайф. Уже в перші роки захвату Донецька вони вивезли до себе в московію багато заводів і фабрик та й всього, що вдалося вкрасти. А казали, що звільняють росіян... І від чого вони їх звільнили? Не краще було б забрати їх у свою Росію, хай би вони там жили, звідки їх і привезли у свій час, у ту пору, коли тотально знищували українців, виривали їх з корінням зі своєї рідної землі і вивозили в Сибір, а на цю землю привезли російських зеків... (Історія дивовижно повторюється і сьогодні). Тож вони і далі продовжують красти і вивозити з захоплених територій все, що можуть витягти, навіть металобрухт... Не гребують навіть і собачою будкою. Ну, що вже кому дісталося... І все це матеріальні цінності, створені руками наших людей за довгі роки, творчістю і умами наших вчених, потом і працею всього народу. Так вони робили завжди, протягом століть, крали, вивозили, вбивали і нищили. Це такий народ — росіяни, орки... Головне, що де б вони не опинялися, там завжди — розбрат, бійки, п’янство, безлад, матюки, війна... Там немає миру і злагоди, там немає доброти, а лише зверхність, себелюбство, бажання всіма керувати і нічого не робити самим... А тепер вороги господарюють на нашій території... Немов ті пацюки, де їдять, там і гадять, напиваються до свинячого писку, за столом матюкаються, стараються якнайбільше нашкодити, знищити, сплюндрувати... І при цьому ще щось говорять про віру в Бога... Яка віра? Коли вони йдуть вбивати мирне населення, дітей, йдуть знищувати все на своєму шляху, коли всі вони крадуть, брешуть, ґвалтують, знущаються, мордують і це така віра в Бога росіян? При цьому ж їхня церква ще й благословляє солдатів на вбивство, це їхня церква посилає їх на люте зло, це їхні «святі отці» махають кадилом і хрестять та дружно відправляють їх на війну... А росіяни і йдуть без спротиву, як на прогулянку, задиристо і весело, з передчуттям веселих пригод та своєї переваги! І ніхто навіть не задумується, бо перебувають у веселому настрої від випитої горілки. Та й нащо думати? Їх до цього не привчають ще з маленьку... Тому там, де Росія, там біда, горе, смерть, війна, знущання — це їхній спосіб життя... І так було завжди. Старше покоління про це завжди знало, а молодше дізналося і переконалося в нинішню пору. І це дуже страшно опинитися серед цих знавіснілих росіян, які не вміють ані чути, ані бачити, ані співчувати, бо в них відсутня совість, оте людське сумління, яке робить людину людиною. Вони не зважають ні на що, а завжди роблять свої чорні справи без крихти сумніву. І от сьогодні, в цю страшну воєнну пору, вони забирають наших людей зі своїх осілих місць, рідних будинків, квартир на окупованих територіях і відправляють у напрямку Сибіру без їхньої на те згоди... А нащо питати людей? Вони ж їх везуть на знищення, як і в ті далекі 30—40 роки минулого століття. Вони відбирають у матерів їхніх дітей і відправляють в Росію, щоб там їх віддати в чужі сім’ї або в сиротинці, русифікувати, позбавити рідних і близьких людей, позбавити рідної Батьківщини, своєї землі, свого коріння... І це дуже страшно, адже діти ще зовсім маленькі, вони мало чого можуть зрозуміти, мало чого запам’ятати, їх легко перегнути через коліно і зробити такими ж орками, як і вони. І це дуже-дуже страшно, адже дітей позбавляють всього самого найдорожчого і найріднішого... Як їм там буде житися, хто знає? Малі діти швидко можуть до всього звикнути, пристосуватися, дехто з них забуде свою маму й тата, свій дім, місто чи село, з яких дитину забрали і лише в небагатьох старшеньких залишиться неясна згадка про своїх батьків, свій двір, друзів, школу, поле, ліс... А з часом зітруться з пам’яті і ті далекі і нечіткі спогади. І лише коли-не-коли у сні прилине спогад, мов чарівна казка, але тут же і розтане, як літній серпанок... Діти, мов перекотиполе, будуть жити в тих чужих краях без рідні і близьких людей, без нашої чарівної мови, дивовижної пісні, без свого глибокого коріння, звичаїв, традицій, без спогадів і без любові та співчуття. Спогади їм постараються стерти вже в перші роки перебування на чужій землі... А будуть насаджувати свої поняття, культуру та безкультур’я, свій спосіб життя... А чи хтось їх там любитиме??? Дуже сумніваюсь у тому, коли московіти сьогодні всім серцем ненавидять українців, що аж прийшли до нас з війною, щоб знищити всіх, то невже ви думаєте, що хтось там любитиме наших дітей??? А як жити без любові, без співчуття, без тепла і ласки, без сонечка в душі, без рідних і близьких людей в чужому і ворожому світі? Без цього людина стає холодною і злою, подібною до хижого звіра, а може й гіршою... Саме такими і прагнуть виховати орки наших дітей, яких так швиденько і поспішно покрали і вивезли з України та навіть не лишили адреси, щоб не мали можливості забрати їх рідні... Це жахлива картина, яка сьогодні повторюється, як і в ті далекі часи минулого століття, коли повивозили людей з України в холодні краї... Більшість з них тоді загинула по дорозі або пропала безвісті, адже людей викидали з теплушок просто в полі, на узбіччі колії, на узліссі без документів, без речей. Викидали всіх хворих і замерзлих, мертвих і скалічілих... А ті, хто доїхав, то загинув вже на місці прибуття, або трохи згодом. У когось залишились діти, від яких теж позбувалися різними способами, як от дівчаток-підлітків, яких потопили в топких болотах, «чтоби хохлов нє рожалі». Інші повмирали від страшних хвороб, голоду та холоду... А ті, хто дивом вижив, мусив пристосуватися, бо виходу не було, а жити хотілося... І хто з них повернувся в рідну місцину, в свою хатину, в село чи в своє місто? Хіба один з десяти тисяч... Та й то я не впевнена... Та й були це вже зовсім інші люди — з надломленою психікою, іншою мовою, поглядами, скаліченою душею, зневірені в доброту та людяність... І от знову та ж картина — українців без їхньої на те згоди вивезли, забрали від матерів малих дітей і теж вивезли окремо... А жити без рідних і близьких людей в чужому краю, жити без любові і ласки, без доброти й теплого слова, без материнського тепла і батьківської турботи у цьому великому світі... Ой, як важко... Ось така сьогодні ситуація, таке у нас людське горе. А кругом гримить війна, ракети падають на житлові будинки, на дитячі садочки і школи, на лікарні і дитячі майданчики і під цими завалами гинуть дорослі і малі, ні в чому не винні діти. Часом гинуть уві сні, так і не зустрівши світанок, не побачивши чарівного цвіту весни. А всі ми прийшли у цей світ, щоб жити щасливо і радісно, щоб радіти життю, кожному дневі, кожній квіточці, що так лагідно дивиться в небесну голубінь, кожній пташечці, що так радісно виспівує свої пісеньки... Ми прийшли у цей світ для щастя і для любові, для творчості і натхнення... Тому попри все — бережіть себе і своїх діточок, вчіть їх буди добрими, мудрими і світлими, чесними і справедливими, людяними і стійкими. Вчіть їх любити цей світ і своє життя, вчіть їх бути борцями... В цьому наша сила.