Про любов і патріотизм
Поради та настанови батькам про виховання та навчання дитини у сім’ї

У нас війна... Це велике горе для українського народу, бо гинуть люди, наші найкращі сини і дочки, які захищають рідний край від ворожої навали; по всій країні страшна розруха, руйнування; стерті з лиця землі наші красиві і затишні міста та багаті на добро і любов села; розбиті вщент лікарні, школи, дитячі садочки, будинки культури, театри... Підступний ворог підло знищує Україну, наш рідний край, нашу святу землю і людей... І це просто його кривава забаганка, у нього виникло таке бажання — переписати історію, присвоїти собі наші поля і ліси, корисні копалини і сказати, що так і було завжди... Тепер світ побачив, що таке — Росія! І, можливо, вперше побачив і зрозумів, який це в своїй основі підлий і брехливий, кровожерний і ненависний народ, який зухвало поставив себе над усім світом, над всіма народами і далі несе свою гординю, зло і ненависть до всіх навколо. Ви, можливо, заперечите, що не всі такі. Можливо, але саме таких понад 70% і це вже про щось каже... Я погоджуюсь, що не всі такі, так, мабуть там ще є і свідомі та мудрі, але їх меншість... І коли прокинеться та меншість ніхто того не знає... І чи прокинеться? Вони сьогодні з гордістю посилають своїх синів на війну, на вбивство мирних людей в Україні, вони вирішили, що це війна за Росію... Вони своїх дітей виховують в дусі ненависті до всіх, крім росіян; вони ще з дитячого садка і в школі дівчаток і хлопчиків вбирають у військову форму, дають їм в руки автомати (нехай і іграшкові) але — це зброя! Вони вчать їх співати пісні, читати вірші, де прославляється вбивство, ненависть до інших національностей навіть у самій Росії, не кажучи вже про інші народи світу. Вони в магазинах роблять рекламу дитячого військового одягу і це всюди поширюють, щоб дітям хотілося вдягати його і бути схожими на солдатів, вони змушують батьків купувати такий одяг дітям на військові паради у садочках і школах. Так вони виховують свій патріотизм, а по суті — ненависть до інших народів. Це рашисти так виховують сьогодні патріотизм у своїх дітей. І ми бачимо наслідки такого виховання... Тож нам точно такого не треба!

А сьогодні в інтернеті я натрапила на фото української дівчинки у віночку, але в камуфляжній формі і в мене в душі піднялась хвиля протесту! Ні! Не треба вдягати в камуфляж наших дітей! Ні! Наші діти і так натерпілися зла і біди, страшного горя і страждань. Не треба їм нагадувати ці страшні видіння ще й одягом, який викликає у них муку і важкі спогади про нездійсненні їхні мрії, про смерть рідних і близьких людей, про перебування у сирих підвалах без води і їжі, про виття сирен і гуркіт вибухів... Ні! Не треба нашим дітям такого! Тому, що навіть одяг викликає важкі почуття, виховує в дитини певні риси характеру, навіть він заставляє дитину думати і сприймати цей світ по-іншому! Тому давайте поговоримо сьогодні про зовсім інше виховання наших рідних дітей. І звернемось до тих давніх українських традицій, які віками закладались в українських родинах та й у будь-якому суспільстві на нашій Землі! І ці традиції зовсім не випадкові. Адже кожен народ приваблював у свою душу і красу свого краю, і свою мову та власні пісні, танці, жарти і приказки, легенди та билини, казки і повір’я, свої бачення цього чарівного світу, характерні лише йому... На основі чого і створював свій одяг, культуру, свої бачення у кожній сфері свого життя, а тому всі народи дуже різні, але кожен любить понад усе свій рідний край, свою рідну мову, пісні, свою красу, саме свої традиції! Тому і виховувати дітей треба саме на своєму досвіді, на власній культурі і на народних традиціях, які віками складалися у кожного народу. Тож і розмова піде сьогодні про дитячий одяг. Адже діти у цей світ повинні приходити для щастя і радості і треба все зробити для того, щоб вони відчували себе щасливими в усьому. А у нас, в Україні, завжди існували дуже гарні традиції. Українські жінки з великою любов’ю ставились до своїх дітей в усі віки, тому вони старалися з самого маленького віку вчити дітей жити у цьому розмаїтому світі, вчили мудрості, трудолюбству, моралі, привчали до краси, до всього, що знадобиться в їхньому житті, бо як каже народна мудрість: «У житті не обов’язково все робити, але обов’язково треба все вміти!», бо «Знання — це найлегша ноша» , отже, «Все, що знаєш і вмієш за плечима не носити». Такого принципу дотримувалися в кожній українській сім’ї, а тому українські діти не росли лежнями і неробами, а були рухливими, роботящими, сміливими, наполегливими і до того ж ще й веселими, співучими та розважливими. Кожна українська мама своїх діток вміла й гарно одягати! І на велике свято дітям завжди справляли новий одяг, бо і стареньке зношувалося, та й діти швидко з нього виростали. Тому мами для дівчаток шили то новеньку сукеночку або спідничку та блузочку... Для хлопчиків теж вишивали сорочечку, шили новенькі штанці і жилетку чи маринарку і обов’язково вишитий або кольоровий пояс! Та кожну одежину мама, зазвичай прикрашали вишивкою, характерною для того регіону, де жили, чи кольоровими стрічечками або мережкою. Тому кожна дівчинка та хлопчик мали інший одяг, який відрізнявся якоюсь своєю прикрасою. А особливою прикрасою для дівчаток були віночки, які мами власноруч сплітали для своїх донечок, відповідно до віку дитини. І тоді дівчатка були схожими на квіточки! А до кожного віночка були ще й різнокольорові стрічки, які розвівалися, коли дівча бігло або стрибало. А стрічки у віночку нагадували просто кольорове диво, справжню небесну чарівну веселку.

Та от за часи радянської влади багато чого українського, традиційного стало зникати, бо комуністи не признавали цих традицій, насміхалися над ними, піднімали на кпини людей, які дотримувались українських народних традицій. Їм вкрай хотілося урівняти всіх під одну гребінку, знищити все українське, стерти з пам’яті людської. Ненависті до українства не було меж! І тому вишиванка стала «пережитком минулого» і віночок «непотребством», а тих, хто хоч колись вдягав щось народне або розмовляв українською мовою чи співав народні пісні називали «селюками», «полішуками», «відсталими» і так далі... До них ставились з презирством і зневагою, вважали менш вартісними і недалекими... Якщо дорослі могли в своїй душі хоч якось зберегти своє рідне, батьківське, материнське, то діти не могли цього зробити, бо дуже боляче реагували на зневагу інших, та й знали мало чого, і налаштовувались під сучасність. Так потихеньку завмирали народні традиції, і дехто з українців перебудувався на інший лад, перестав себе вважати українцем, позбувся рідної мови, пісні, традицій і став радянським... Як цього й хотіли комуністи СРСР.

Тільки народ не можна знищити, коли він мудрий і волелюбний, коли він над усе любить свій батьківський дорогий край, чарівну мову, рідну пісню, давні традиції, властиву тільки йому культуру, знає свою історію, любить понад усе своє хлібне поле і чарівний ліс, тихі озерця і глибокі річки, своє море і свою волю... Поки він все це береже в своїй душі, такого народу — не здолати. І от в роки незалежності почало все потроху відроджуватися, повертатися до нас в рідний дім: і калинова, ніжна солов’їна мова; чарівна українська народна пісня; дивовижна та неповторна вишиванка та рушники-обереги; дуже гарні і ніжні дівочі віночки, які почали виготовляти майстрині для своїх дівчаток; і все-все, дороге і близьке серцю українців. І цю моду підхопили в усьому світі! Тож вишиванка стала модною і престижною для жінок і чоловіків не тільки в Україні, але й на всіх континентах, модним став у цілому світі дівочий віночок і наша гарна квітчаста жіноча хустка та червоні чобітки, українська пісня зазвучала і полетіла над світом, забриніла у серцях людей ніжними і неповторними звучаннями і красою... Люди почали згадувати своїх національних героїв, свою історію, своє все рідне і дороге...

І от на цих традиціях почали виховувати нове покоління українських дітей і спеціального якогось патріотичного виховання і не треба, не треба дітей вдягати у військовий камуфляж і говорити, що треба тримати весь час зброю в руках, щоб захищати свій край, треба лише повернути своє, рідне, світле, дороге, батьківське, материнське, що гріє душу, збуджує думки і озивається щирою любов’ю у кожному серці дитини. Любов — це те найвище почуття, яке повинно жити в душі і в серці кожної людини. Якщо любов є у серці, то людині не треба навіть і говорити про патріотизм, бо він у ній живе, він сяє зорею в її душі, бо вищого почуття, як любов немає в цілому світі. Як є любов до своєї землі, до людей, до рідної природи, то тоді є і патріотизм. Тоді людина при першій можливості буде боронити свою рідну землю, свою родину, свою Батьківщину. А любов живе в душі на повну силу тоді, коли людина щасливо живе у рідному краю, коли вона любить свій дім і свій двір, свою сім’ю, коли для неї немає більшого щастя, як ростити хліб на своїй землі, розмовляти рідною мовою у рідному краю, співати свою пісню, яку склав її народ. Тому дітям варто прищеплювати святу любов до свого рідного, дорогого, близького її серцю, народного, а не вдягати дітей у камуфляж і говорити порожні слова та закладати і зрощувати в них злість та ненависть до всього людства. Давайте будемо вдягати своїх дітей не в темні, сірі, чорні та завуальовані кольори, а в яскраві, світлі, які несуть тепло і сонце, радість і щастя, доброту і людяність, шийте дівчаткам платтячка кольору голубого неба і сонячного світла, ніжних квітів, вишивайте їм сорочечки кольоровими нитками... Робіть їм чарівні віночки, заплітайте у коси барвисті стрічки, робіть їхнє життя чарівною казкою, де добро завжди отримує перемогу над злом. Давайте вчити своїх дітей читати чудові вірші про любов і доброту, про ввічливість і щастя; співати веселі пісні про щасливе дитинство і чарівних звіряток, про прекрасні почуття і високі мрії. Давайте вчити своїх хлопчиків і дівчаток бути людяними і світлими, завжди посміхатися людям, дарувати їм тепло своїх сердець, свою ласку і хороші слова ніжності та любові. Привчайте їх розуміти те, що все, що людина посилає в світ, до неї ж і повертається сторицею І лише одна любов є найвищими почуттям. І, якщо людина любить свій край, людей, любить природу і саме життя, то це і є той патріотизм, який її ніколи не покине, не зрадить, а поведе на боротьбу.