А ранок виплив з сивого туману
І довго-довго стежечку шукав.
Хоч сонце вже світило полум’яно,
Але туман пробитись не давав.
Він все обняв: сади, ліси і небо,
І поле ніжно-ніжно пригорнув.
І довго так не відпускав від себе,
Аж поки добрість світлу не відчув.
А потім аж до сонечка піднявся
І дню новому стежку показав.
Сам на хмаринку в небеса забрався
Й на землю тишу чарівну послав…
Туману тому люди всі раділи,
Бо так же гарно, затишно було…
Відчути щастя й радість всі зуміли
Й нового ранку чарівне тепло…