Жила собі людина, працювала,
Летіла в мріях у ясні світи.
Дітей ростила, часом вишивала,
І намагалась щастя в цім знайти.
Творила щось, свої пісні співала,
І прагнула прожити у красі.
Своє майбутнє щиро планувала,
Й жила чудово, наче так, як всі.
Та у Росії заздрість засвербіла
Та так, що просто спасу не було.
Вона їм мізки просто помутила,
Й крутила в серці, ніби те свердло.
Бо як же так? Живуть ті українці
І мають все у місті і в селі.
Підносять друзям чарівні гостинці,
Живуть як ґазди на своїй землі!
Тому життя їм треба змарнувати,
Придумати, що щось не так іде.
Міста чарівні їхні зруйнувати
Й вбивати, хто під руку попаде.
Й пішли війною… Світ зчорнів від горя.
Війна людині — це найбільше зло…
Летять ракети з суші та із моря…
А щастя зникло, наче й не було.