Пізнати можна кожного по мові,
Як тільки він до вас заговорив,
Враз розкривається душа у слові.
І це, мабуть, найбільше диво з див.
Буває мова, мов джерельце чиста,
І як водичка гарно так дзвенить.
Багата, світла, ніжна і барвиста —
Захоплюєшся нею кожну мить.
Вона дає упевненість, надію,
Вселяє спокій і несе теплінь.
І будить світлу, дивовижну мрію,
Хоч просто вже лети у голубінь.
Ця мова свідчить, що людина світла,
Душа у неї чиста, мов кришталь.
У серденьку її любов розквітла…
Та не у всіх така вона, на жаль.
У когось мова не така багата,
І добрості буває менше в ній.
У мові ані щирості, ні свята,
Хоч думка є, слова тримають стрій.
Та захопитися не можна нею,
Вона байдужа, як й душа чиясь.
Вона крокує стежкою своєю,
Та зачепити все ж не може… Зась!
Це справді так. Це не якесь повір’я,
Яким вас хочуть раптом захопить…
Бо є ще мова, як брудне ганчір’я,
З якою доведеться в світі жить.
Бо добрих, щирих слів у ній немає,
А тільки зло і лайка, затхлий бруд.
Така й душа… До світла не зринає,
Для неї добрість — непідйомний труд.
Тому про мову піклуватись треба,
В душі потрібно доброту ростить.
Щоб слово вас підносило до неба
Й допомогло красу життя відкрить.
Яка душа, таке в людини й слово —
Це треба пам’ятати кожен раз.
Реалії життя… Й не випадково
Завжди по мові зустрічають нас.