Яка ж, таки, страшна ота війна,
Від неї й миті спокою немає…
Веде її Росія-сатана:
Руйнує, нищить світ, людей вбиває.
І гине світ, який створили ми…
Дорослі гинуть і маленькі діти.
Земля умита горем і слізьми,
Й сьогодні нам нема чому радіти…
Народ наш хоче ворога змести,
А ця орда — бездушна, безконечна.
Вона весь час продовжує іти
В дурмані п’янім, дика і безпечна…
Хоч в чорноземах їх лежать тіла,
Ніхто їх звідти вже й не забирає…
А матерям їх звістка не прийшла,
Що їх синів поміж живих немає…
Пропали безвісти — то й відповіді всі,
А що вони ще можуть написати?
А десь же є в них мами й татусі,
Які їх все ж продовжують чекати…
А от чого затіяли війну —
Пояснення на це у них немає.
Бо знають лише версію одну,
«Росію-мать синочок захищає»…
Та захист той не на своїй землі,
А в Україні, у чужому краї…
А ті батьки у радості й теплі
Свого героя із війни чекають…
Й радіють, як пустошаться міста,
Як гинуть діти, як народ вмирає…
Їх ненависть, мов темрява густа,
Руйнує душу, розум відбирає…