З роками починаємо втрачати
Зв’язки, що ще колись єднали нас.
Ми стали голоси вже забувати,
Тож нас роз’єднує і віддаляє час.
Та й винні іноді й самі у тому,
Що не підтримуємо з юністю зв’язки…
Хтось відчуває холодок чи втому,
А хтось зустрітись хоче, навпаки…
Чи просто подзвонити і почути,
Що все гаразд, живі й здорові всі…
І разом хоч хвилиночку побути,
Як ще колись — у радості й красі…
Тому не варто зовсім розривати
Чарівну й тонку ниточку зв’язку.
Щоб спогадів на зовсім не втрачати,
Як солов’ї співали нам в бузку,
Як ми сміялись, мріяли, любили,
Й летіли в небо — молоді були…
І до зірок дістатися хотіли,
Як світло й щиро ми тоді жили.
Тож є про що нам разом пригадати,
Не розриваймо ниточку тонку!
Бо скільки ще лишилось нам? Як знати?
Ало! Ало! Всі будьмо на зв’язку!