Як кров лилась — дні чорними ставали,
Тому і вишиванки в нас такі.
Червоним й чорним люди вишивали
На долю обереги — рушники
І сорочки жіночі й чоловічі,
Та й діточкам ті самі кольори.
Нам смерть завжди дивилася у вічі,
Бо вороги заходили в двори.
Вбивали нас і голодом морили,
Тож кров людська в нас маками цвіте.
Й чорніють по полях людські могили,
Лиш біль та сум тепер на них росте.
Така в нас доля. В кожному столітті
По два-три рази тут кипить війна.
І гинуть люди в тому лихолітті,
І поглинає щастя в нас — пітьма.
А ми ж ніколи війн не починали,
У нас на цій землі така краса!
Ми ж народились тут, жили, співали…
Земля нам дарувала чудеса,
Та завжди хтось хотів це захопити,
І царювати на святій землі…
А нас спалити, знищити, убити…
Самим зажити в щасті і в теплі.
Та так ніколи не було й не буде,
Бо Богом дана НАМ оця Земля.
Тисячоліттями жили тут добрі люди
Й житами колосилися поля.
Й сьогодні росіян земля поглине,
Хоч скільки б ворогів тут не було!
Хто з зброєю прийшов — від неї й згине!
Ми, як завжди, поборемо все зло!