Хоч ми про це й не думали ніколи,
Але усі історію творили.
Натхненно вчителі ішли до школи
І кожен день виховували, вчили.
Бо це була робота повсякденна
Без оплесків, але і без рутини.
А для душі, мов свято, хоч й буденна…
І ти летів до школи, до дитини.
І ти творив, підносив їх до неба
І дарував їм серце, вчив любити.
А слави й не чекав, хіба то треба?
Ми так усі натхненно вміли жити.
Ми — вчителі! Знаннями засівали
Невтомно і щоденно власні ниви.
Ці ниви ми самі собі обрали
І, знаєте, таки були щасливі!
Бо до зірок дітей ми піднімали,
Вели до мрії впевнено й крилато.
Ми їм надію світлу дарували
І діти до мети ішли завзято…
Повиростали і, немов пташата,
У синій простір дружно полетіли…
А от сьогодні в нашій школі свято —
Їй п’ятдесят… А ми вже постаріли,
Всі ті, хто починав тут працювати,
Хто школу цю творив і жив натхненно…
Складались у роки важливі дати,
Так, дуже швидко час пройшов й буденно…
А п’ятдесят, то цілих пів століття!
Вже й Україна незалежна стала,
А зараз час страшного лихоліття —
Війна у нас, ворожа йде навала…
Тож в бій ідуть сміливо наші діти,
Щоб захистити край і дім, й родину,
Щоб в Україні зацвітали квіти,
Щоб мали всі ми вільну Україну.
Щоб школа діток радо зустрічала
І вчителі ішли дітей учити.
Щоб Україна рідна розцвітали,
Щоб всі могли у мирі й щасті жити.