Яку скалічену ми маєм долю

Яку скалічену ми маєм долю,
Тож дійсність в Україні, ой, страшна…
Душа аж розривається од болю,
Кругом погроми, горе… В нас війна.
Притихли діти на краю руїни —
Недавно їхня школа тут була.
Цвіли тут мрії кожної хвилини,
Багато щастя, сонця і тепла…
А скільки тут пісень ясних звучало,
У школі дружба між дітьми росла.
Ніколи сміху в ній не бракувало,
Тож школа щастям й радістю жила.
Тепер стоять навколо в сумі діти.
Сьогодні й вчора — різні береги…
Стоять в сльозах… Нема чому радіти,
Лиш попіл і руїни навкруги…
А вороги гатять, руйнують далі,
Дітей вбивають, нищать геть усе…
За це в Росії їм дадуть медалі
І кожен це додому принесе…
Медаль за те що катував людину,
Що ґвалтував жінок й мале дитя…
За те, що розстріляв усю родину…
Але в душі не має каяття.
Це — росіяни, нелюди й катюги.
Збрехати, вкрасти — думка в них одна.
Орда рашистська, вбивці і злодюги…
Душа в них чорна, підла і страшна.