Топтали мову і душили,
Щоб українець онімів.
Здавалось, не було вже й сили,
Ні пісні доброї, ні слів.

Скалічена, принишкла мова.
Всі думали, що це вже — крах…
Лиш пісня пташки світанкова
Її будила у серцях.

І мова ніжно розквітала,
Приходила у дивні сни.
І колискової співала
Із першим подихом весни.

Ні, наша мова не вмирала,
Вона боролася й жила.
Як Фенікс — завжди воскресала
І до людських сердець ішла.

І ось вона — державна стала,
Чарівна мова з-поміж мов!
І барвами всіма заграла…
Ніхто цю мову не зборов!

Хоч знов перевертні з народу
Назад все хочуть повернуть,
У мови викрасти свободу
І перекрити світлу путь…

Народ поставить на коліна,
Щоб українець онімів.
Віддати в рабство Україну…
Хто ж ми без мови і без слів?

Ніхто… Як згине рідна мова,
Безликі станем ми, авжеж?
Загине й нація чудова
І рідна Україна — теж…