Жахи війни... А де їх нам подіти,
Коли руїн багато і біди...
Найгірше, все ж, осиротілі діти.
Як бути їм? Подітися куди?
Як жити їм без мами і без тата,
Без дому рідного й свого двора...
Було ж у них життя, неначе свято:
Сім’я і друзі, і весела гра...
І гарна школа, і занять багато,
Була дитинства чарівна пора...
І мрія їх несла увись крилато,
Сміялася весела дітвора!
Але війна не лишила нічого...
Від міст і сіл лиш згарища самі....
З рідні в дітей тепер нема нікого,
А скрізь руїни чорні і сумні.
Це жах війни, тут скрізь людські страждання...
Біда і мука, біль і плач душі...
Та є у нас на краще сподівання,
Що сонце вийде все ж, після дощів...
І до сиріт прихиляться душею,
Зігріють і пригорнуть в час біди...
Зрідняться діти з іншою сім’єю,
В нас так було в усі віки, завжди.
І головне, їм не дадуть пропасти,
А виведуть всіх на шляхи життя.
Вони не будуть битися і красти,
А підуть сміло й мудро в майбуття.
А жах війни нам треба припинити,
Бо люди хочуть миру і тепла.
Усі щасливо й гарно мріють жити,
Щоб доля всіх чудовою була!