В лісі, в полі ходить осінь, —
Все у золоті стоїть.
А над нами неба просинь,
Іноді уже й дощить.
Часом хмари насувають,
День коротший, довша ніч.
Дні й похмурими бувають,
Люди, часом, топлять піч.
Ну, та й звірі догадались,
Що зима до нас прийде.
Добре всі понаїдались,
Бо зимою візьмеш де?
Якщо все позамерзає,
Білий сніг накриє все.
От в природі як буває:
Осінь холоди несе.
Все змінилося довкола,
Листя з дерева летить.
На воді від листя кола,
Вітерець в гілках шумить.
Звірам стало в лісі лячно,
Стільки тріску, шуму — жах!
От і зайчик наш обачно
Теж стрибає у полях.
В полі ж видно все і чути,
Листячко не шурхотить.
Впевненим тут можна бути,
Що тебе не схоплять вмить.
Зазбирались звірі спатки,
Хто боїться холодів.
І собі шукають хатки
Серед лісу і гаїв.
Їжачок збирав листочки,
Поки сніг іще не ліг.
Він знайшов собі куточок.
А ведмідь знайшов барліг.
А вужі усі сповзлися
У нору, там благодать.
Всі вони в клубок сплелися,
Так і будуть зимувать.
В тину жабки поховались,
Там тепліше буде спать.
Під кору жуки забрались,
Щоб той холод переждать.
Білочка гніздо мостила,
Заготовила грибів,
А кажан, згорнувши крила
Вгору лапками висів.
Осінь-осінь, гарна днина,
Скоро вже теплу кінець.
Якось лісом йшла людина
Заготовити дрівець.
Треба ж пічку протопити,
Бо настануть холоди.
На вогні пекти й варити,
Просто так нагріть води.
Всі готуються старанно,
Бо зима спитає всіх.
Як завжди прийде неждано
І затихне спів і сміх.
Не до сміху, не до співу,
Стане сніжно на полях,
Буде холодно й жахливо
І по норах, й по лісах.
Люди також поспішають
Все зробить до холодів.
І дровець заготовляють,
Звозять і складають в хлів.
От і наш дідусь зібрався
Та й до лісу почвалав.
Вдяг кожух, підперезався
Й рукавиці теплі взяв.
Зранку ж руки замерзали,
Біла паморозь була
І калюжі поскресали…
Не було уже тепла.
Дід до лісу йшов швиденько
І зігрівся, аж упрів.
Рукавиці зняв хутенько
І за пояс зачепив.
Хмиз збирати не лінився,
Все на кучу поносив.
Якось сам не зоглядівся —
Й рукавицю загубив.
А вона собі лежала,
Просто дихала теплом.
Мимо мишка пробігала,
В рукавицю ту — бігом.
І лягла в теплі і в тиші
Та й зігрілася умить.
Люблять теплу нірку миші…
В рукавичці мишка спить.
А як виспалась, то встала,
Із кутка в куток біжить,
Навіть і не уявляла,
Що в розкошах буде жить.
А надворі просто стужа,
Вітер у гіллі шумить…
Жабка вже стрибать не здужа —
Все від холоду болить.
В рукавичку заглядає —
Звідти так теплом струмить.
— Ой, пустіть, хто серце має,
Вмру від холоду за мить.
Хто живе у рукавичці?
Можна й я зайду до вас?
Жабці поможіть, сестричці!
Бо терпець урвався враз…
— Я живу тут — миш-норушка,
У теплі проводжу дні.
— А я жабка-скрекотушка,
Дай зігрітися й мені.
— То ж заходь, ти вся холодна,
Чом не спиш у холоди?
І холодна, і голодна,
Грійся тут, заходь сюди!
Вдвох живуть вони чудово
В рукавичці хутряній,
Але хто там стука знову
Й порятунку жде у ній?
— Хто є, хто у рукавичці?
Будьте добрі, відчиніть!
Звірі, братики й сестриці,
Ви мене туди впустіть!
— Я тут — мишка, а я жабка,
А ти хто в ранковий час?
— В мене ніс замерз і лапка,
Можна я зайду до вас?
Сам я зайчик-побігайчик,
Мимо лісом пробігав.
Можна сяду на диванчик?
Я від лиски утікав
І сховався під ялинку —
Страх мене туди гонив.
Вітер дув мені у спинку —
Я увесь заледенів.
— Що ж, заходь, сідай, зайчисько,
Грійся у теплі і ти,
Але хто там зовсім близько?
Хоче теж сюди зайти?
— Ой, як вітер задуває,
Де сховатись хоч на мить?
В мене хвостик відмерзає,
Але що ось тут лежить?
Рукавичка чималенька!
І у ній хтось, мабуть, спить!
Там так затишно, тепленько,
То хто? Хто? У ній сидить?
— А я мишка, я — норушка!
— А я жабка-скрекотушка!
— Побігайчик я — зайчисько!
А ти хто?
— А я вовчисько!
— То заходь і зігрівайся,
Ну давай уже, біжи!
В рукавичці не кусайся,
З нами усіма дружи!
От живуть всі дружно звірі.
В рукавичці тепло їм.
І хоч їх уже чотири,
Але затишно усім.
Та якось, де не візьмися,
Близько тут ведмідь ішов,
До барлогу десь у лісі, —
Рукавичку тут знайшов.
Трохи відійшов з дороги,
А вона собі лежить.
То ж не треба і барлогу,
Можна зиму в ній прожить!
Він для чемності спитався:
— Хто у рукавичці є?
За порогом привітався.
— Ти назви ім’я своє!
— Я ведмедик клишоногий
І мені вже спати час.
Йшов собі я до барлогу,
А натрапив я на вас.
Тож впустіть, посуньтесь трішки,
Я стомився — сил нема.
В вас погрію лапи-ніжки,
Бо вже стужа і зима.
— Ну, заходь вже, що ж робити?
Хоч тісненько стало в нас…
Треба звірам в дружбі жити
У такий холодний час.
Вліз ведмідь і завалився,
Враз заснув і захропів.
Вже йому і сон приснився,
Та до них знов хтось забрів…
— А хто-хто тут проживає?
Стужа до тепла жене…
Хто з вас добре серце має?
Хай він впустить і мене!
— Нас і так уже багато
Й рукавичка рветься скрізь.
Надворі холоднувато,
То ж і ти як небудь влізь.
— Тільки хто ти? Нам назвися!
— Прізвище, ім’я та стан…
— Ну, посунься, розступися
Я — свиня, кабан-іклан…
Тісно, дуже тісно стало,
Рукавичка ж не без меж!
І повітря бракувало,
Затишку і місця теж…
Та жили б вони у лісі
У теплі, хоч в тісноті.
Але тут, де не візьмися —
Дід на стежечці отій!
Діду холодно без звички,
Руки мерзнуть, мерзне ніс…
Як би він без рукавички
Хмиз додому той поніс?
Як побачив — засміявся,
Рукавичці так зрадів!
Піднімать її узявся,
Й не відразу підхопив…
Там же звірі в ній сиділи,
Але ж дід того не знав.
Не було в дідуся сили —
Він роздумувати став.
Але звірі ждать не стали
І щоб не було біди,
Самі дружно повтікали,
Та й розбіглись хто куди:
Мишка — в нірку, бо норушка.
В воду — жабка скрекотушка.
А ведмедик — у барліг
І на зиму там заліг.
Зайчик в лісі десь скакав,
Жолуді кабан шукав.
А вовчисько — зовсім близько!
В зарослі — у чагарнисько!
От і казочці кінець,
А хто слухав — молодець!